Набрав російською "Грушевский Михаил Сергеевич" і побачив наступне, начебто нічого особливого , біографія російською, але дещо перекладене зовсім не так , як вкладав у назви своїх історичних трудів великий історик і перший президент України 1918 року. Наприклад назва "Історія України- Руси" переклали "История Украинской Руси".
ГРУШЕВСКИЙ Михаил Сергеевич
(Историк, профессор Львовского университета по кафедре истории) |
родился в 1866 г. в г. Холме, где отец его был учителем в "греко-униатской" гимназии. Юность провел на Кавказе и окончил курс тифлисской гимназии. В 1886 г. поступил на филологический факультет Киевского университета. Студентом, за работу "История киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.", получил золотую медаль и был оставлен при университете. Исследование Грушевского было напечатано в 1891 г. и послужило основанием для приглашения Грушевского профессором во Львов. Предполагавшаяся к основанию, вследствие соглашения галицких народовцев с правительством, кафедра украинской истории в Львовском университете была предложена в 1891 г. профессору В.Б. Антоновичу . Он за старостью отклонил предложение и рекомендовал на эту кафедру Грушевского. К 1894 г. произошли существенные перемены в отношениях между народовцами и правительством, и австрийский министр Гауч стал отрицать за украинской историей значение науки. Вследствие этого была открыта в 1894 г. кафедра не украинской истории, а всеобщей истории со специальным обзором истории восточной Европы.
Кафедру эту и занял в 1894 г. Грушевский. К этому времени он написал ряд статей в "Киевской Старине", "Записках наукового товариства имени Шевченка", издал два тома материалов в "Архиве юго-западной России" (часть VIII, т. I и II). Предисловие к этим материалам составило магистерскую диссертацию Грушевского "Барское староство" (К., 1894). С переездом во Львов, Грушевский обратил внимание на развитие деятельности "Наукового товариства имени Шевченка". Сделавшись в 1895 г. редактором "Записок" общества, а с 1897 г. его председателем, он преобразовал "Записки" в периодическое издание, выходившее 6 раз в году. Общество по инициативе Грушевского начало выпускать и ряд других изданий: "Жерела до истории Украини-Руси", "Этнографичний Зборник", и др. Грушевскому пришлось столкнуться и с галицкой политикой, особенно с руководителями так называемого соглашения, "угоды". Вместе с И. Франком и другими преподавателями более левого направления Грушевский занял в политике особое положение, проводником которого сделался журнал "Литературно-науковий вестник". Грушевский стал проводить идею равноправности украинского элемента наряду с польским и русским. Это вызвало обострение его отношений с польскими и, в частности, с университетскими кругами в Галиции, особенно в момент наиболее острой борьбы за идею украинского университета. В России также со стороны кругов, враждебно настроенных против украинства, стали раздаваться обвинения профессора Грушевского в сепаратизме. В России нападки на Грушевского усилились после того, как в 1899 г. он ребром поставил вопрос о допущении на археологическом съезде, имевшем состояться в Киеве, рефератов на украинском языке. Вопрос вызвал сильную оппозицию в киевских профессорских кругах и был разрешен неблагоприятно. Грушевский и галицкие ученые уклонились от участия в съезде. Рефераты их были напечатаны в двух томах "Записок" львовского общества. Общественная деятельность Грушевского опиралась на его научную деятельность. В 1906 г. друзьями и почитателями Грушевского был издан "Науковий Зборник", посвященный десятилетию научной деятельности Грушевского в Галиции (1894 - 1904). К сборнику приложен библиографический указатель трудов Грушевского. Из него видно, что со времени начала литературной деятельности в 1888 г. по 1904 г., Грушевским было написано 549 работ разного размера. В момент наиболее острой борьбы Грушевский начал осуществлять свой многотомный труд "Историю Украинской Руси". До 1913 г. вышло семь томов и первая половина восьмого. Восьмой том должен заканчиваться историей соединения Украины с Москвой. Первый том вышел в 1898 г. Грушевский решительно высказывается против обычной схемы русской истории. Свои мысли по этому поводу он сгруппировал в статье "Звичайна схема русской истории и спрова рационального уклада истории Схидной Европы", напечатан в I выпуске "Статей по славяноведению", издано Академией Наук. Грушевский рассматривает украинскую историю в ее органической целости от начала исторической жизни русских племен до нашего времени. Творцом этой истории является украинский народ, который представляет собой, по мнению Грушевского, живую национальную индивидуальность, несмотря на различия отдельных групп, входящих в его состав. Схема, положенная Грушевским в основу его "Истории Украинской Руси", изложена также во вступлении к изданному в 1905 г. на русском языке "Очерку истории украинского народа". Эта же схема лежит в основе и "Иллюстрированной истории Украины", изданной на украинском языке, а в 1912 г. и в русском переводе. Грушевский стремится всегда подчеркнуть значение и влияние этнографического элемента не только украинского, но литовского, белорусского и пр. В последнее время Грушевский предпринял сокращенный перевод своей "Истории Украинской Руси" на русский язык. До сих пор вышли 1-й т. "Киевской Руси" и 1-й т. "Истории украинского козачества" (1913). Следует отметить еще "Культурно-национальный рух на Украине в XVI - XVII в." со многими иллюстрациями. С основанием в 1908 г. в Киеве "Украинского наукового товариства" профессор Грушевский стоит во главе его. Под его редакцией вышло в свет 12 томов "Записок Общества". Грушевский не прекращает и публицистической деятельности. С 1906 г. он перенес издание "Литературно-Наукового Вестника" в Киев. Большинство статей его по общественным вопросам напечатано в этом журнале, а также на русском языке в "Украинском Вестнике" (1905). Статьи Грушевского печатались также в "Сыне Отечества", "Киевских Откликах", "Раде" и т. д. Некоторые из них вышли отдельными изданиями ("К польско-украинским отношениям Галиции", "За украинский маслак (в справи Холмщини)", "Справа украинских катедр и наши наукови потреби"), другие собраны в сборники: "Освобождение и украинский вопрос", "З бижучои хвили", "Наша политика" (в Галиции). Последние сборники, а также заключительная глава первого издания "Очерка истории украинского народа", вышедшая и отдельно под заглавием "Украинство в России, его запросы и нужды", важны для характеристики общественных взглядов Грушевского как одного из главнейших борцов за равноправность украинского народа. Сущность общественных взглядов его сводится к тому, что "гарантия свободного национального, экономического и культурного развития украинское общество может найти лишь в автономии, обнимающей всю украинскую территорию, т. е. местности с преобладающим украинским населением России... С выделением национальной территории и предоставлением ей широкого самоуправления, национальность превращается из боевого клича, из предмета борьбы, парализующей устроение экономических и культурных отношений, в нечто само собой подразумеваемое, никаких особых усилий и соображений не требующую простую почву, на которой совершенствуются экономические и культурные отношения... Для украинской народности все другое, кроме национальной автономии, не может быть ничем большим, как переходными формами, этапами в движении украинской народности к возможности самоопределения". Ср. автобиографию Грушевского, напечатанную в 1906 г., на правах рукописи, на украинском языке в количестве 50 экземпляров; также в статье его о львовском ученом обществе имени Шевченко ("Журнал Министерства Народного Просвещения", 1904, N 3). Харьковский университет в 1906 г. возвел Грушевского в степень доктора русской истории honoris causa. Кандидатура Грушевского, выставленная на кафедру русской истории в Киевском университете, была отклонена в 1907 г. по политическим соображениям. Н. Василенко.
Справжня біографія Грушевського на українській Вікіпедії?
Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (* 17 (29) вересня[1] 1866, Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
1899 рік - одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
Могила Грушевського на Байковому цвинтаріГрушевського заарештували як "керівника Українського націоналістичного центру", вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті "свідчення", які з нього "вибили" слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом - з огляду на його... смерть.
І все ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом... не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом...[2] Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у ЛуцькуУ Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[4]
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Справжня біографія на російській Вікапедії?
Михаи́л Серге́евич Груше́вский (укр. Михайло Сергійович Грушевський) (29 сентября 1866, Холм, Царство Польское — 25 ноября 1934, Кисловодск) — общественный и политический деятель Украины.
Один из лидеров украинского национального движения, председатель Украинской Центральной Рады, историк Украины и Австро-Венгрии, профессор Львовского университета (1894—1914), академик ВУАН. Грушевский является автором «Истории Украины-Руси», работы, которая охватила всю историю Украины.
Михаил Грушевский
Усадьба Грушевского во Львове, в которой он жил до 1914 года, ныне музей ГрушевскогоМихаил Грушевский родился в Холме, (Польша, ныне — Хелм, польск. Chełm). Его отец (7 октября 1830, Чигирин — 27 января 1901, Владикавказ) украинский профессор, педагог, организатор народного образования, публицист, действительный статский советник. В момент рождения Михаила Сергей Фёдорович работал учителем русского языка и словесности в греко-католической гимназии в Холме[1][2]. Юношеские годы Михаил Грушевский провел на Кавказе, где учился в Тифлисской гимназии.
В 1886—1890 учился на филологическом факультете Киевского университета. За свою студенческую работу «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.» получил золотую медаль и был оставлен при университете.
По окончании университета Грушевский публиковал статьи в «Киевской Старине», «Записках научного общества имени Шевченко», издал два тома материалов в «Архиве юго-западной России» (часть VIII, т. I и II). Предисловие к этим материалам составило магистерскую диссертацию Грушевского, названной «Барское староство» (Киев, 1894).
Во Львове Грушевским написаны и изданы его исторические работы «Виімки з джерел до історіі Украіни-Руси» (1895), «Описи королівщини в землях руських XVI в.» (1895—1903, 4 тт.), «Розвідки и матеріяли до історіі Украіни-Руси» (1896—1904, 5 тт.) и начал работать над своим главным трудом — восьмитомной «Историей Украины-Руси».
Постепенно Грушевский становится руководителем всей научно-культурной жизни Галиции: с 1895 работает редактором «Записок Наукового Товариства імени Шевченка», а в 1897 избран председателем этого общества. Принял на работу в общество лидеров национального движения Галичины — Франко и Павлика[3]. В 1899 году Грушевский активно участвовал в создании Украинской национально-демократической партии в Галиции.
В 1906 году Харьковский университет присвоил Грушевскому степень почётного доктора русской истории. В 1908 году, продолжая оставаться профессором Львовского университета и председателем «Наукового Товариства», Грушевский выставил свою кандидатуру на кафедру в Киевском университете, но получил отказ.
В 1914 году, после 20-летней работы во Львовском университете, переехал на жительство в Киев, где руководил деятельностью «Наукового Товариства у Києві», переносит сюда издание «Литературно-наукового вістника». Арестован в декабре 1914 года по обвинению в шпионаже в пользу Австро-Венгрии и после нескольких месяцев тюрьмы выслан по приказу начальника Киевского военного округа в Симбирск, как указано в приказе, «на время состояния местностей, из коих он выслан, на военном положении». В ссылке написал историческую драму «Хмельницький в Переяславі» и «Ярослав Осмомисл», сюжетом которой послужила запись в Ипатьевской летописи об изгнании в 1173 галичанами князя Ярослава Осмомысла за женитьбу при живой княгине на дочери «смерда».
В конце 1915 Грушевскому удалось добиться разрешения (с помощью академика А. А. Шахматова) на переезд в Казань, через год — в Москву, где он и проживал до февральской революции.
В начале апреля 1917 года состоялся Учредительный съезд Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР), одним из основателей которой был Грушевский (вместе с Н. Ковалевским, П. Христюк, В. Голубовичем, Н. Шрагом, Н. Шаповалом и др.)
В качестве председателя Центральной Рады Грушевский вел переговоры с Временным правительством России о предоставлении Украине автономии.
25 ноября 1917 года по результатам всеобщих выборов Грушевский избран во Всероссийское учредительное собрание по Киевскому округу № 1 — украинские эсеры, Селянская спилка, украинские социал-демократы[4].
В конце марта 1919 уехал в Австрию, создал в Вене Украинский социологический институт — идеологический центр украинской националистической контрреволюции. После нескольких обращений Грушевского к украинскому советскому правительству, в которых он осуждал свою контрреволюционную деятельность, ВУЦИК в 1924 разрешил ему возвратиться на Родину для научной работы. Был профессором истории в Киевском государственном университете, избран академиком Всеукраинской академии наук, руководителем историко-филологического отдела. Возглавлял археографическую комиссию ВУАН, целью существования которой было создание научного описания изданий, напечатанных на территории этнографической Украины в XVI—XVIII веках. При этой комиссии по случаю 350-летия печатного дела на Украине был создан комитет, секретарём которого был назначен В. Барвинок.
Начиная с 1930 года Грушевский подвергался репрессиям и преследованиям со стороны силовых структур. Его обвинили в «контрреволюционной деятельности» и инкриминировали участие в антисоветском Украинском национальном центре, в том числе, требовали от него признания в организации террористических актов и покушений на ведущих партийных деятелей. Также репрессии охватили большинство его учеников, сотрудников которые работали с ним в течение 1920-х годов. Практически все сотрудники Грушевского были репрессированы. С 1930 работал в Москве[5].
Одним из наиболее непримиримых оппонентов Грушевского был известный востоковед А. Е. Крымский, среди более толерантных оппонентов, частично разделявших его идеи, можно назвать А. П. Оглоблина. В 1929 Грушевский был избран действительным членом АН СССР.
Умер в 1934 году от заражения крови в Кисловодске, был похоронен с почестями.
Кафедру эту и занял в 1894 г. Грушевский. К этому времени он написал ряд статей в "Киевской Старине", "Записках наукового товариства имени Шевченка", издал два тома материалов в "Архиве юго-западной России" (часть VIII, т. I и II). Предисловие к этим материалам составило магистерскую диссертацию Грушевского "Барское староство" (К., 1894). С переездом во Львов, Грушевский обратил внимание на развитие деятельности "Наукового товариства имени Шевченка". Сделавшись в 1895 г. редактором "Записок" общества, а с 1897 г. его председателем, он преобразовал "Записки" в периодическое издание, выходившее 6 раз в году. Общество по инициативе Грушевского начало выпускать и ряд других изданий: "Жерела до истории Украини-Руси", "Этнографичний Зборник", и др. Грушевскому пришлось столкнуться и с галицкой политикой, особенно с руководителями так называемого соглашения, "угоды". Вместе с И. Франком и другими преподавателями более левого направления Грушевский занял в политике особое положение, проводником которого сделался журнал "Литературно-науковий вестник". Грушевский стал проводить идею равноправности украинского элемента наряду с польским и русским. Это вызвало обострение его отношений с польскими и, в частности, с университетскими кругами в Галиции, особенно в момент наиболее острой борьбы за идею украинского университета. В России также со стороны кругов, враждебно настроенных против украинства, стали раздаваться обвинения профессора Грушевского в сепаратизме. В России нападки на Грушевского усилились после того, как в 1899 г. он ребром поставил вопрос о допущении на археологическом съезде, имевшем состояться в Киеве, рефератов на украинском языке. Вопрос вызвал сильную оппозицию в киевских профессорских кругах и был разрешен неблагоприятно. Грушевский и галицкие ученые уклонились от участия в съезде. Рефераты их были напечатаны в двух томах "Записок" львовского общества. Общественная деятельность Грушевского опиралась на его научную деятельность. В 1906 г. друзьями и почитателями Грушевского был издан "Науковий Зборник", посвященный десятилетию научной деятельности Грушевского в Галиции (1894 - 1904). К сборнику приложен библиографический указатель трудов Грушевского. Из него видно, что со времени начала литературной деятельности в 1888 г. по 1904 г., Грушевским было написано 549 работ разного размера. В момент наиболее острой борьбы Грушевский начал осуществлять свой многотомный труд "Историю Украинской Руси". До 1913 г. вышло семь томов и первая половина восьмого. Восьмой том должен заканчиваться историей соединения Украины с Москвой. Первый том вышел в 1898 г. Грушевский решительно высказывается против обычной схемы русской истории. Свои мысли по этому поводу он сгруппировал в статье "Звичайна схема русской истории и спрова рационального уклада истории Схидной Европы", напечатан в I выпуске "Статей по славяноведению", издано Академией Наук. Грушевский рассматривает украинскую историю в ее органической целости от начала исторической жизни русских племен до нашего времени. Творцом этой истории является украинский народ, который представляет собой, по мнению Грушевского, живую национальную индивидуальность, несмотря на различия отдельных групп, входящих в его состав. Схема, положенная Грушевским в основу его "Истории Украинской Руси", изложена также во вступлении к изданному в 1905 г. на русском языке "Очерку истории украинского народа". Эта же схема лежит в основе и "Иллюстрированной истории Украины", изданной на украинском языке, а в 1912 г. и в русском переводе. Грушевский стремится всегда подчеркнуть значение и влияние этнографического элемента не только украинского, но литовского, белорусского и пр. В последнее время Грушевский предпринял сокращенный перевод своей "Истории Украинской Руси" на русский язык. До сих пор вышли 1-й т. "Киевской Руси" и 1-й т. "Истории украинского козачества" (1913). Следует отметить еще "Культурно-национальный рух на Украине в XVI - XVII в." со многими иллюстрациями. С основанием в 1908 г. в Киеве "Украинского наукового товариства" профессор Грушевский стоит во главе его. Под его редакцией вышло в свет 12 томов "Записок Общества". Грушевский не прекращает и публицистической деятельности. С 1906 г. он перенес издание "Литературно-Наукового Вестника" в Киев. Большинство статей его по общественным вопросам напечатано в этом журнале, а также на русском языке в "Украинском Вестнике" (1905). Статьи Грушевского печатались также в "Сыне Отечества", "Киевских Откликах", "Раде" и т. д. Некоторые из них вышли отдельными изданиями ("К польско-украинским отношениям Галиции", "За украинский маслак (в справи Холмщини)", "Справа украинских катедр и наши наукови потреби"), другие собраны в сборники: "Освобождение и украинский вопрос", "З бижучои хвили", "Наша политика" (в Галиции). Последние сборники, а также заключительная глава первого издания "Очерка истории украинского народа", вышедшая и отдельно под заглавием "Украинство в России, его запросы и нужды", важны для характеристики общественных взглядов Грушевского как одного из главнейших борцов за равноправность украинского народа. Сущность общественных взглядов его сводится к тому, что "гарантия свободного национального, экономического и культурного развития украинское общество может найти лишь в автономии, обнимающей всю украинскую территорию, т. е. местности с преобладающим украинским населением России... С выделением национальной территории и предоставлением ей широкого самоуправления, национальность превращается из боевого клича, из предмета борьбы, парализующей устроение экономических и культурных отношений, в нечто само собой подразумеваемое, никаких особых усилий и соображений не требующую простую почву, на которой совершенствуются экономические и культурные отношения... Для украинской народности все другое, кроме национальной автономии, не может быть ничем большим, как переходными формами, этапами в движении украинской народности к возможности самоопределения". Ср. автобиографию Грушевского, напечатанную в 1906 г., на правах рукописи, на украинском языке в количестве 50 экземпляров; также в статье его о львовском ученом обществе имени Шевченко ("Журнал Министерства Народного Просвещения", 1904, N 3). Харьковский университет в 1906 г. возвел Грушевского в степень доктора русской истории honoris causa. Кандидатура Грушевского, выставленная на кафедру русской истории в Киевском университете, была отклонена в 1907 г. по политическим соображениям. Н. Василенко.
Справжня біографія Грушевського на українській Вікіпедії?
Грушевський Михайло Сергійович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Миха́йло Сергі́йович Груше́вський | ||
|---|---|---|
 | ||
Голова Української Центральної Ради УНР | ||
| Час на посаді: | ||
| 27 березня 1917 — 29 квітня 1918 | ||
| Попередник | посада заснована | |
| Наступник | посада скасована; Павло Петрович Скоропадський як Гетьман всієї України | |
| Народився | 29 вересня 1866 Холм (нині Польща) | |
| Помер | †25 листопада 1934 Кисловодськ (СРСР) | |
| Політична партія | УПСР | |
| Релігія | Українська Автокефальна Православна Церква | |
Зміст[сховати] |
Біографія
Походження
Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
Університети
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
1899 рік - одним з ініціаторів і засновників Української національно-демократичної партії.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
У Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
Грушевський — академік
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
І все ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом... не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом...[2] Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.
Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[3]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[4]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.[ред.] Музей Михайла Грушевського
Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
- Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
- Історія української літератури
- Історія України-Руси
- Ілюстрована Історія України
- Художні твори на сайті ukrlit.org
- Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
- На порозі нової України
Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
Том 11 зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
Том 14 розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
- * * * *
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
- * * * *
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
- * * * *
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
- * * * *
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
- * * * *
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
- * * * *
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
- * * * *
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
- * * * *
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
- * * * *
Том 11 зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
- * * * *
Том 14 розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.
Про Грушевського
 | Михайло Грушевський у Вікіцитатах? |
|---|---|
 | Михайло Грушевський на Вікісховищі? |
 | Михайло Грушевський на Родоводі? |
- Біографія Михайла Грушевського на сайті "Гордість України"
- Біографія і твори Михайла Грушевського на «Українському Центрі»
- Рідне місто М.Грушевського
- Р. Я. Пиріг. Проблеми підготовки наукової біографії Михайла Грушевського
- Михайло Грушевський - "Ілюстрована історія України"
- Внесок Михайла Грушевського у становлення української соціологічної науки
Примітки
- ↑ libclub.com
- ↑ http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/09/29/57143/
- ↑ Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр.: Українська гетьманська держава 1918 року. — Ужгород, 1930. — С. 35.
- ↑ Незалежний сайт діаспори Українці Росії Кобза
| ||
| |||
Справжня біографія на російській Вікапедії?
Грушевский, Михаил Сергеевич
Материал из Википедии — свободной энциклопедии
| Михаи́л Серге́евич Груше́вский Михайло Сергійович Грушевський | |||
 | |||
| |||
|---|---|---|---|
| 4(17) марта 1917 — 29 апреля 1918 | |||
| Предшественник: | должность учреждена | ||
| Преемник: | должность отменена, Павел Петрович Скоропадский как Гетман Украины | ||
| Вероисповедание: | Православное | ||
| Рождение: | 29 сентября 1866 Холм, Люблинская губерния, Царство Польское, Российская империя | ||
| Смерть: | 25 ноября 1934 (68 лет) Кисловодск, Северо-Кавказский край, РСФСР, СССР | ||
Один из лидеров украинского национального движения, председатель Украинской Центральной Рады, историк Украины и Австро-Венгрии, профессор Львовского университета (1894—1914), академик ВУАН. Грушевский является автором «Истории Украины-Руси», работы, которая охватила всю историю Украины.
Содержание |
Биография
В 1886—1890 учился на филологическом факультете Киевского университета. За свою студенческую работу «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV в.» получил золотую медаль и был оставлен при университете.
По окончании университета Грушевский публиковал статьи в «Киевской Старине», «Записках научного общества имени Шевченко», издал два тома материалов в «Архиве юго-западной России» (часть VIII, т. I и II). Предисловие к этим материалам составило магистерскую диссертацию Грушевского, названной «Барское староство» (Киев, 1894).
Теория этногенеза украинского народа
В своих произведениях Грушевский разработал свою теорию происхождения и развития государственности Киевской Руси и её народа.Грушевский и русофилы
В 1894 году во Львовском университете была открыта кафедра всеобщей истории со специальным обзором истории восточной Европы, которую и занял Грушевский.Во Львове Грушевским написаны и изданы его исторические работы «Виімки з джерел до історіі Украіни-Руси» (1895), «Описи королівщини в землях руських XVI в.» (1895—1903, 4 тт.), «Розвідки и матеріяли до історіі Украіни-Руси» (1896—1904, 5 тт.) и начал работать над своим главным трудом — восьмитомной «Историей Украины-Руси».
Постепенно Грушевский становится руководителем всей научно-культурной жизни Галиции: с 1895 работает редактором «Записок Наукового Товариства імени Шевченка», а в 1897 избран председателем этого общества. Принял на работу в общество лидеров национального движения Галичины — Франко и Павлика[3]. В 1899 году Грушевский активно участвовал в создании Украинской национально-демократической партии в Галиции.
В 1906 году Харьковский университет присвоил Грушевскому степень почётного доктора русской истории. В 1908 году, продолжая оставаться профессором Львовского университета и председателем «Наукового Товариства», Грушевский выставил свою кандидатуру на кафедру в Киевском университете, но получил отказ.
В 1914 году, после 20-летней работы во Львовском университете, переехал на жительство в Киев, где руководил деятельностью «Наукового Товариства у Києві», переносит сюда издание «Литературно-наукового вістника». Арестован в декабре 1914 года по обвинению в шпионаже в пользу Австро-Венгрии и после нескольких месяцев тюрьмы выслан по приказу начальника Киевского военного округа в Симбирск, как указано в приказе, «на время состояния местностей, из коих он выслан, на военном положении». В ссылке написал историческую драму «Хмельницький в Переяславі» и «Ярослав Осмомисл», сюжетом которой послужила запись в Ипатьевской летописи об изгнании в 1173 галичанами князя Ярослава Осмомысла за женитьбу при живой княгине на дочери «смерда».
В конце 1915 Грушевскому удалось добиться разрешения (с помощью академика А. А. Шахматова) на переезд в Казань, через год — в Москву, где он и проживал до февральской революции.
Период после Февральской революции 1917 года
После Февральской революции 4 марта 1917 представители крупнейших партий Украины создали в Киеве Центральную Раду. Грушевский был заочно избран её председателем и 14 марта прибыл в Киев.
В начале апреля 1917 года состоялся Учредительный съезд Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР), одним из основателей которой был Грушевский (вместе с Н. Ковалевским, П. Христюк, В. Голубовичем, Н. Шрагом, Н. Шаповалом и др.)
В качестве председателя Центральной Рады Грушевский вел переговоры с Временным правительством России о предоставлении Украине автономии.
25 ноября 1917 года по результатам всеобщих выборов Грушевский избран во Всероссийское учредительное собрание по Киевскому округу № 1 — украинские эсеры, Селянская спилка, украинские социал-демократы[4].
В конце марта 1919 уехал в Австрию, создал в Вене Украинский социологический институт — идеологический центр украинской националистической контрреволюции. После нескольких обращений Грушевского к украинскому советскому правительству, в которых он осуждал свою контрреволюционную деятельность, ВУЦИК в 1924 разрешил ему возвратиться на Родину для научной работы. Был профессором истории в Киевском государственном университете, избран академиком Всеукраинской академии наук, руководителем историко-филологического отдела. Возглавлял археографическую комиссию ВУАН, целью существования которой было создание научного описания изданий, напечатанных на территории этнографической Украины в XVI—XVIII веках. При этой комиссии по случаю 350-летия печатного дела на Украине был создан комитет, секретарём которого был назначен В. Барвинок.
Начиная с 1930 года Грушевский подвергался репрессиям и преследованиям со стороны силовых структур. Его обвинили в «контрреволюционной деятельности» и инкриминировали участие в антисоветском Украинском национальном центре, в том числе, требовали от него признания в организации террористических актов и покушений на ведущих партийных деятелей. Также репрессии охватили большинство его учеников, сотрудников которые работали с ним в течение 1920-х годов. Практически все сотрудники Грушевского были репрессированы. С 1930 работал в Москве[5].
Одним из наиболее непримиримых оппонентов Грушевского был известный востоковед А. Е. Крымский, среди более толерантных оппонентов, частично разделявших его идеи, можно назвать А. П. Оглоблина. В 1929 Грушевский был избран действительным членом АН СССР.
Умер в 1934 году от заражения крови в Кисловодске, был похоронен с почестями.
Судьба семьи
«Репрессирован посмертно» — в конце 1930-х годов все его труды были запрещены, многие родственники (среди них — его дочь, также известный историк) репрессированы и погибли. При преследовании членов семьи Грушевского были использованы показания его бывшего ученика (и одновременно осведомителя НКВД, а позже украинского коллаборациониста) К. Ф. Штеппы.Память
- Во Львове на территории усадьбы где Грушевский жил до 1914 года, сегодня действует его музей.
- Во Львове, Луцке и Киеве установлены памятники Грушевскому.
- С 1992 года портрет Грушевского изображается в лицевой части украинских банкнот достоинством 50 гривен.
Изображения на деньгах и марках
Памятники
-
Памятник в Киеве -
Памятник во Львове -
Надгробный памятник на Байковом кладбище в Киеве
Примечания
[править] Работы
- История украинской литературы(Історія української літератури)
- История Украины — Руси (Історія України-Руси)
- Иллюстрированная история Украины
- Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия на сайте «Руниверс»
Прижизненные публикации
- Южнорусские господарские замки в половине XVI века. Киев: Тип. Имп. ун-та св. Владимира, 1890.
- Волынский вопрос. 1097-1102 г. Киев, 1891.
- Барское староство, исторические очерки (XV-XVIII в.). Киев, 1894.
- Виїмки з жерел до iсторiї України-Руси до половини XI вiка. Львiв: накл. авт., 1895.
- Звенигород Галицький // Зап. НТШ, т. XXXI— XXXII — 1896.
- Описи Ратенського староства в 1500 — 1512 рр. // Зап. НТШ, т. XXVI, кн. VI — 1898, с. 1—40.
- Похоронне поле в с. Чехах. [S.l.], 1899.
- Хмельницький i хмельнищина. Львiв, 1901.
- Iсторiя Украiни-Руси. Тт. 1-4. Львiв, 1904-1907. (неоднократно переиздавалась)
- Еще о грамотах кн. Льва Галицкого. СПб.: Тип. Имп. Акад. наук, 1905.
- З бiжучої хвилi. Київ, 1906.
- Украинство в России, его запросы и нужды. СПб., 1906.
- За український маслак. Київ, 1907.
- Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии. СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1907.
- Единство или распадение России. СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1907.
- Из польско-украинских отношений Галиции. СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1907.
- Освобождение России и украинский вопрос. СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1907.
- Украинский вопрос. СПб.: Тип. т-ва "Общественная польза", 1907.
- Володимир Антонович. Київ, 1909.
- Байда-Вишневецький в поезiї й iсторiї. Київ, 1909.
- На українськие теми: на новий рiк // ЛНВ, № 45 — 1909, с. 115-126.
- Ukraine-Weissrussland-Litauen // Ukrainische Rundschau, № 2 — 1909.
- Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV столетия. Киев-Одесса, 1911.
- Очерк истории украинского народа. Киев, 1911.
- Культурно-нацiональний рух на Українi в XVI-XVII вiцi. Київ, 1912.
- История украинского казачества до соединения с Московским государством. Тт. 1-2. Киев, 1913-1914.
- Ein Ueberblick der Geschichte der Ukraine. Wien: Verlag d. Bundes zur Befreiung d. Ukraina, 1914.
- Прѣглед на украинската история. София: Союз за освобождаване на Украйна, 1914.
- Як жив український народ. Царгород: накл. Союзу Визволення України, 1915.
- Die ukrainische Frage in historischer Entwicklung. Lemberg: Verlag d. Bundes zur Befreiung d. Ukraina, 1915. (английская версия — The Historical evolution of the Ukrainian Problem. London, 1915).
- Geschichte der Ukraine. T. 1. Lemberg, 1916.
- Студiї з экономичної iсторiї України. Київ: Укр. Центр. Рада, 1917.
- Якої ми хочемо автономії і федерації. Київ, 1917.
- Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ, 1917.
- Всесвiтня iсторiя в короткiм оглядi. Ч. 1-2. Київ, 1917.
- Вiльна Україна. Київ, 1917.
- На порозi нової України. Київ, 1918.
- Про старi часи на Українi. Киiв, 1918.
- Иллюстрированная история Украины. [S.l.], 1918. (неоднократно переиздавалась)
- З починiв українського соцiялiстичного руху. Вiдень, 1922.
- Хмельниччина в розцвiтi (1648-1650). Київ-Вiдень, 1922.
- З iсторiї релiгiйної думки на Українi. Львiв, 1925.
- Автобiографiя. Київ, 1926.
О Грушевском
| М. С. Грушевский в Викицитатнике? |
|---|---|
| М. С. Грушевский на Викискладе? |
- М.Грушевський (УКРОП)
- М.Грушевский (Литературная энциклопедия)
- М.Грушевский (krugosvet.ru)
- М.Грушевский (Русский Биографический Словарь)
- Рідне місто М.Грушевського
- Р. Я. Пиріг. Проблеми підготовки наукової біографії Михайла Грушевського
Грушевский
ГРУШЕВСКИЙ Михаил Сергеевич [Михайло Грушевський, 1866—] — украинский историк, историк литературы и писатель. Р. в семье педагога, юношеские годы провел на Кавказе, где учился в Тифлисской гимназии. В 1890 Г. окончил Киевский университет по историко-филологическому факультету; вскоре эмигрировал за границу. В 1894, когда во Львовском университете была основана кафедра всемирной истории, Г. было предложено занять эту кафедру. Постепенно Г. становится руководителем всей научно-культурной жизни Галиции: в 1895 он стал редактором "Записок Наукового Товариства імени Шевченка", а в 1897 был избран председателем этого общества. В 1898 по инициативе Г. были основаны сыгравшие в истории украинской лит-ры большую роль журнал "Литературно-науковий вістник" и издательство "Видавнича спілка". Лит-ая деятельность Г. началась в 1884, когда он, еще будучи гимназистом, напечатал в "Ділі" и "Зорі" несколько рассказов на украинском яз. В 1891 была издана в Киеве первая историческая работа Г. — "Очерк истории Киевской земли", в 1894 — "Барское староство". Во Львове Г. написал и издал большинство своих исторических работ: "Виімки з жерел до історії України-Руси" (Л., 1895), "Описи королівщини в землях руських XVI в." (Л., 1895—1903, 4 тт.), "Розвідки й матеріяли до історії України-Руси" (Л., 1896—1904, 5 тт.) и восьмитомную "історію України-Руси", над окончанием к-рой продолжает работать и в настоящее время. После революции 1905 Г., продолжая оставаться профессором Львовского университета и председателем "Наукового Товариства", пытается занять кафедру в Киевском университете, но получает жестокий отпор со стороны черносотенной профессуры. Он руководит деятельностью "Наукового Товариства в Київі", переносит сюда издание "Литературно-наукового вістника". В 1914 Г., после 20-летней работы во Львовском университете, переехал на жительство в Киев, где был арестован и выслан в г. Симбирск. После Февральской революции Г. возвращается на Украину, где избирается председателем Центральной рады и остается там до печального конца этого соглашательского парламента. Историк-идеалист, недооценивавший роль пролетариата и выступивший против его диктатуры во имя "общенационального" движения, опиравшегося на "крестьянство в целом", Г. оказался недальнозорким, мелкобуржуазным политиком и стал игрушкой в руках поднявшихся кулацких контрреволюционных сил. Политика Центральной рады, испугавшейся победы пролетариата и призвавшей немцев на Украину, увенчалась "скоропадщиной", во время разгула которой и самому Г. пришлось жить на нелегальном положении. В 1919 Грушевский очутился в лагере украинской эмиграции. С 1922 у Г. началось расхождение с эмиграцией; он занялся исключительно научной работой, написал пятитомный труд по истории украинской литературы. В эмиграции Г. проявил себя как противник ориентации на Польшу Пилсудского и как противник интервенции. Порвав с эмиграцией, Грушевский занялся переоценкой ценностей, что и привело его, как и многих его последователей, на сторону советской власти. Как член Украинской академии наук Г. в 1924 переезжает в Киев, "намереваясь, — как говорит он в своей автобиографии, — повести интенсивную научную работу в новых условиях — на непосредственную пользу украинских рабоче-крестьянских масс и социалистического строительства на Украине". В настоящее время Г. состоит председателем исторической секции первого отделения академии, редактирует исторический журнал "Україна"; на последних выборах избран в члены Всесоюзной академии наук. В историю украинской литературы Г. войдет как беллетрист, драматург и историк литературы. Беллетристика Г. была или увлечением юности или опытами ученого, пытавшегося найти в художественном творчестве отдых от научных трудов. Из двадцати рассказов Г. некоторый литературный интерес представляют только рассказы на исторические темы: "Ясновельможний сват", "Розмова з Кривоносом", "Вихрест Олександер", "Як ми стрічали новий рік". Большее значение имеют его две исторические драмы: "Хмельницький в Переяславі" и "Ярослав Осмомисл", написанные в ссылке. В первой из этих пьес Г. остановился на переговорах Хмельницкого с послами короля Яна Казимира, использовав дневник Мясковского и свой богатый научный багаж. Но все же значение этой пьесы заключается только в ярких исторических фактах и ценных наблюдениях историка; как драматическое произведение пьеса "Хмельницький в Переяславі" очень слаба. Зато трагедия "Ярослав Осмомисл" насыщена действием и подлинным драматизмом. Сюжетом для этой трагедии послужила запись в Ипатьевской летописи [от 1173] об изгнании галичанами князя Ярослава Осмомысла за женитьбу при живой княгине на дочери "смерда". Здесь автор пытался реконструировать язык и быт начала XII в., но эта попытка не увенчалась успехом. Главным вкладом Г. в литературоведение является его "історія української литератури", труд еще незаконченный (вышло пять томов), но уже являющийся основным источником в области изучения древней украинской литературы. В основе труда — мысль о том, что исследование так наз. "древнерусской лит-ры" требует специального украинского подхода. Г. высказывается против того общерусского взгляда, к-рым руководствовались прежние исследователи "древнерусского наследства", в том числе и историк украинской литературы, академик С. А. Ефремов, полагавшие, что так наз. "древнерусская литература" послужила корнем не только для украинской, но и для русской литературы. Г. подвергает радикальному пересмотру вопрос "о древнерусском наследстве". Устанавливая преемственность между "древнерусской" и украинской литературой, он оспаривает эту преемственность у русской лит-ры, опираясь на труды многочисленных своих предшественников и гл. обр. на богатый мало исследованный материал. Первые три тома "історії української литератури" охватывают устное творчество и начало развития письменности. Очень интересный четвертый том посвящен устному творчеству поздней княжеской эпохи и переходных веков XIII—XVII. Здесь центральное место занимает вопрос о происхождении былинного эпоса как эпоса украинского, что представляет большой интерес и для русских исследователей. Г. считает, что значительная часть былинного эпоса в его первичной форме зародилась на Украине и тут же развилась на протяжении княжеско-переходной эпохи. Пятый том "історії української литератури" посвящен культурным и лит-ым течениям на Украине в XV—XVI вв. и периоду "первого возрождения" [1580—1610]. Свой метод исследования лит-ры Г. называет "социологическим методом": он пытается понять лит-ое произведение как "социальный факт" и определить его "социальную функцию". Являясь последователем французского социолога Дюркгейма и не будучи в состоянии понять великий закон классовой борьбы, Г. вносит в свои ценные работы массу эклектизма.
Библиография: I. Отд. изд.: Грушевський М., Під зорями, Оповідання, начерки, замітки, історичні образи, вид. "Pyx", Харків; Грушевський Михайло, історія української литератури, т. I—III, Київ — Львів, 1923; т. IV, ДВУ, Київ, 1925; т. V, ДВУ, Київ, 1926.
II. Юбілей академика М. С. Грушевського, изд. юбил. к-та, Київ, 1927; Багалій Д. і., акад., Нарис історії України на соціяльно-економичним грунті, т. I (Глава, посвященная месту Грушевского в украинской историографии), ДВУ, 1928.
К. Буревой
Комментариев нет:
Отправить комментарий